Коли лікарня працює але люди помирають

«БАЙДУЖІСТЬ УБИВАЄ ШВИДШЕ ЗА ХВОРОБУ»

Службова недбалість у медичній системі України є однією з найзамовчуваніших форм державного провалу. Вона не вибухає гучними скандалами, не завжди потрапляє в заголовки, але стабільно забирає життя. І що найгірше – майже завжди прикривається професійною термінологією, складними діагнозами і формулюваннями, які знімають відповідальність із конкретних посадових осіб.

Типова картина виглядає однаково в різних регіонах. Людина звертається до лікарні з гострими симптомами. Черговий лікар фіксує стан як не критичний. Госпіталізацію відкладають. Додаткові обстеження не проводять. Пацієнта відправляють додому. Через кілька годин або днів стан різко погіршується. Повторне звернення. Реанімація. А далі стандартна фраза – ускладнення, важкий перебіг, пізнє звернення.

Але реальність значно простіша і жорсткіша. Службова недбалість починається з організації роботи. Відсутність нормальних чергувань. Перевантажені лікарі. Неробочі алгоритми прийняття рішень. Формальне дотримання протоколів без реального аналізу стану пацієнта. Керівництво медзакладів про це знає. І роками нічого не змінює.

Конкретні приклади повторюються постійно. Втрачені аналізи. Несвоєчасно проведені обстеження. Відсутність лікаря на робочому місці в критичний момент. Перекладання відповідальності між відділеннями. Все це не є поодинокими збоями. Це система, яка звикла працювати без страху наслідків.

Після смерті пацієнта запускається механізм самозахисту. Створюється внутрішня перевірка. Усі дії визнаються такими, що відповідали наявним можливостям. Причинно-наслідковий зв’язок не встановлюється. Медична документація стає головним щитом для посадових осіб. Службова недбалість ховається за словами і штампами.

Особливий цинізм полягає в тому, що відповідальність майже ніколи не доходить до рівня управління. Крайніми стають рядові лікарі або медсестри. Але реальні рішення ухвалюються керівниками. Саме вони відповідають за організацію процесу. Саме вони визначають, скільки лікарів чергує, як працює приймальне відділення, як реагують на критичні симптоми. І саме вони уникають відповідальності.

Службова недбалість у медицині є особливо небезпечною під час війни. Навантаження зростає. Ресурси обмежені. Але це не виправдання. Якщо держава не здатна забезпечити мінімальний рівень медичної безпеки, вона фактично погоджується з тим, що частина громадян помре не від війни, а від байдужості системи.

Медицина має рятувати. Коли вона цього не робить, питання не в помилці. Питання в службовій недбалості, яка стала нормою. І доки ця норма не буде зламана реальною відповідальністю, лікарні й далі залишатимуться місцем, де життя залежить не від стандартів, а від випадку.